Твір "Нічні сторожі" М.Лісовська, К.Тесленко

НІЧНІ СТОРОЖІ

Жук - рослий красивий пес. Весь смолисто-чорний, і лиш на грудях вибілюється схожа на чималого метелика світла пляма. Жук - звичайнісі-нький дворовий пес, напрочуд лагідний, миролюбний удень і небезпечний для незваних гостей уночі. За це і називали його - "Нічний сторож".

А сторожувати, власне, і не було чого ні вдень, ні вночі. Лиш коли го-сподарі придбали "Жигулі", до його незначних, дрібних обов'язків додався солідніший - охороняти хлівець, переобладнаний під гараж. Справжнього гаража господар ставити не збирався, бо чекав нової квартири.

Жук чесно і надійно пильнував доручений об'єкт, а коли "Жигулі" довго були у від'їзді, явно непокоївся. "Свою" машину він міг би вирізнити з-поміж сотень інших цієй ж марки. Голос "свого" клаксона дочув би се-ред грозової гуркотняви. А от їздити у машині Жук не любив, а може, бо-явся. Скоріше ж всього - не хотів розлучатись з домівкою. Він бус рідкіс-ним домосідом. Його ніколи не саджали на ланцюг, але кожної миті вдень і вночі варто було гукнути - і він тут як тут.

Господарі любили Жука і дорожили надійним псом.

А між тим наближалась неминуча розлука. Незабаром господарі мали переїжджати у новий висотний дім, бо ці старі халупчини віджили свій вік і були приречені на злом. А Жук?.. Як же з ним? Не будеш же тримати дворового пса у квартирі на дев'ятому поверсі. Та й сам він не вживе там - занидіє в чотирьох стінах. Не хатньої ж породи... Віддати б комусь, але де знайти охочого...

У якийсь незбагненний спосіб людська тривога передалась Жукові. Він ніби занедужав. Цілими днями незрушно лежав у своїй будці і сумно стежив за приготуваннями до переїзду.

І ось чорний день для Жука прийшов. Як тільки з двору виїхала ван-тажна машина з хатніми речами, Жук неждано десь зник. Діти відразу по-мітили його відсутність, кинулись шукати, гукали щосили, а він причаївся біля гаража, під колодами, і беззвучно тужив.

Коли ж двір спорожнів, обезлюднів, Жук вибрався із своєї схованки і закляк. Тиша. Пустка. Лиш на погрібнику безбоязно кублились у пересох-лій землі зледащілі від спеки горобці та на паркані, глумливо щурячись, сидів сусідський кіт. Жук задер до неба примерхлий писок і розпачливо завив. У тому витті було все: і невтішність, і відчай, і затаєна властива усьому живому надія, що всяке горе минуще.

Та ішли дні, а ніщо не мінялось на краще. Жук охляв, але не тікав із двору. Чорна кудлата шерсть не то припала курявою, не то посивіла. На-грудний білий метелик став мертвотно рудим. Почервонілі очі сльозились. Ніщо не обходило, не лякало його. Навіть голод не доймав.

І все ж невтішне горе почало втрачати свою силу. Якось на світанку Жук заснув здоровим, міцним сном, і йому вперше за останні дні присни-лись смачні костомахи з рештками м'яса. Теплі, запашисті, з росинками незастиглого жиру. На жаль, вони були за щільним парканом у чужім дво-рі, і до них ні дотягнутись, ні проломитись. Від нестерпного голоду нило, стискалось все нутро. Жук заскавулів і пробудився. Ласощі зникли, а від-чуття голоду лишилось і гнало на пошуки хоч якогось харчу.

В якомусь отупінні він без жалю залишив опустілий двір і, не озираючись, подався на вулицю. Звідусюди до нього доносились манливі запа-хи, але, на жаль, тільки запахи - ніщо поживне не потрапляло на очі.

Вже вечоріло, коли Жук забрів на якесь пустирище. Приліг у бур'янах перепочити. Тут можна б і заночувати: адже поспішати нікуди, поверта-тись нема до чого.

Нараз звідкись з-за пустирища запахло димком. Справжнім димком - як від людського житла. Жук тоскно заскімлив до скибки молодика, підві-вся, навпрошки поплівся бур'янами.

Його перепинив високий дощаний паркан. Пробирався вздовж нього. Десь же мусить бути йому кінець або хоча б дірка. Незабаром надибав ву-зький пролом. Протиснув туди своє худе тіло. З острахом озирнувся до-вкола. Неподалік чорніли проймами безрамних вікон стіни недобудованої споруди. Поруч височів кран. Його завислий на тлі неба гак, здавалось, намагався чепити заблуклого поміж хмарок молодика. Тут і там громади-лись стоси дощок, цегли, кучугури піску. За тим усім стояли якісь хатки на колесах, а біля них курилось вогнище. Від нього і несло димком і спо-кусливим запахом смачного варива.

Жука невтримно тягло до вогнища. Він нечутно прокрався до одної з хаток, заліг біля колеса. Тепер йому видно було і багаття, і людину біля нього. То був сторож. Нічний сторож, що пильнував будівельний майдан-чик. Він сидів на куцім окоренку і знічев'я розважав себе старечим співом. Ніщо не страхало пса. І він поповз до людини. Повз і тремтів від непевно-сті і, може, сподіваного харчу. За два кроки зупинився, стиха заскавулів.

Сторож нашорошено озирнувся, вгледів безпорадно розпластаного пса, миролюбно озвався:

- Ну, іди вже, іди ближче. Не бійся мене. Іди ж но...

Жук звівся на ноги, довірливо підступив до старого, підставив голову під дідову руку і аж зажмурився від давно незнаної ласки.

- Що ж привело тебе, бідолахо, до мене? - роздумливо загомонів сто-рож. - Може, вигнали, що не породистий? Або прошкодився чим, може? Яка біда змусила тебе навіть перед таким дрібним начальством, як я, пов-зати на череві?.. Ну, ну, не скавули - в житті всяке трапляється. По собі знаю...

Старий був трохи напідпитку, до того ж нічна нудьга спонукала його до балакучості. Він підкинув у багаття цурпалля, зняв з гарячої цеглини казанок з варивом, налив у чималу бляшанку з-під консервів, накришив туди хліба, дав трохи остинути, поставив перед нічним гостем.

Жук без остороги накинувся на харч. Від голоду забув про хазяїнову науку - не брати нічого їстівного з чужих рук. Остороги та погрози діють на ситого, а голодному боятись нема чого.

- Їж, дружище, їж, - заохочував сторож. - Бачу, що ти до мене забився не на одну ніч. Ну що ж, я радий тобі. Помічником будеш. Воно хоч сто-рожування і не яка там робота, а все ж удвох веселіше...

Пес жадібно хлебтав, а старий співчутливо дивився на нього і по-дружньому гомонів.

- Я, бачиш, у сторожі потрапив, можна сказати, теж випадково... А може, й не випадково. Це як дивитись, - роздумував уголос. - Так воно уже складалось усе одне до одного. Замолоду, до війни, я був муляром. Хорошим муляром - першого класу. Мені довіряли класти навіть заводські димарі, а то неабияка робота. Одним словом, годували мене руки, і справ-но годували до війни... Ну а потім, як бачиш... - Старий виставив наперед праву руку, а лівої не було, був лише у провислому рукаві невеликий оцу-пок - приплічна кукса. - Ліва, бач, відвоювалась назавсігди. Повернувся я додому, як про вас кажуть, безхвостим: ні тобі дать, ні собі взять. Ну і по-дався у сторожі. Тепер мої сини мулярують, а я сторожую їхній труд. Що не кажи, а теж робота...

Жук уже поїв і тепер зовсім довірливо, навіть ніби аж заохочувально дивився на балакучого опікуна, з яким його звела доля.

Старий витяг з нагрудної кишені цигарку, взяв з багаття надгорілу тріску, наче від свічки, припалив. Невеличкий жовтуватий вогник на мить висвітлив вузлуватий скісний рубець через усю щоку, прищулені очі, ряс-ні зморшки на чолі.

- Як же мені тебе звати? - пахнувши димом, звернувся до пса. - Не ін-акше, мабуть, як Жуком - чорний же. Так? Жук ти?.. - Пес радісно забли-щав очима, потягся до сторожа, лизнув по лиці. - Ну, ну, вважай познайо-мились, - без гніву сказав старий. - Тільки нема чого дуже радіти: біля ме-не жиру не нагуляєш і особливої шани не заживеш... То колись ми, сторо-жі, були у ціні. Ходить, бувало, по селу чи побіля якихось складів такий собі хирлявий дідисько або ж безногий служивий, будоражить всеньку ніч своїм калаталом, спати нікому не дає, а його хвалять за те, цінують. Та й вашим гавкучим братом дорожили...

За парканом до студентського гуртожитку пройшов гомінливий гурт молоді. Говорили голосно, не по-нашому. А сміялись - як свої. Сміються і плачуть повсюди однаково.

Жук, зачувши гомін, відразу схопився, кинувся до паркана, заповзято прийнявся відробляти харч.

- Облиш, Жуче! Ходи сюди! - гукнув старий. - То студенти, та ще й не наші - наїжджі. Всякі там є, а найбільше чорних. Ось ти завтра побачиш. То аж із Африки забились сюди. Приїхали по науку до нас. Наші птахи до них літають зимувати, а вони, бач, до нас учитись, як жить. Виходить, у всякого свій вирій... На них, Жуче, не гавкай: вони тут нічого не зачеп-лять...

Старий підвівся з окоренка, зайшов у затінок, постояв якусь мить. По-тім довго морочився з ґудзиками.

- Ото, бач, яка чортяча робота, - сердився. - Бодай тому клятому Гіт-леру і на тім світі моя рука муляла...

Вони удвох обійшли довкола ще сліпих стін майбутньої студентської їдальні. Старий для годиться кілька разів сюркнув у свистульку.

- Оце, Жуче, й усього нашого діла, коли хочеш знати. Головне - щоб усе лежало чи там стояло на тім місці, де його полишили робочі. А камі-няччя оце нікому, скажу я тобі, не потрібне. Атож, охочих будуватись са-мотужки усе меншає. Кожне тепер виглядає державної хати... А ще, скажу я тобі, і злодії, від яких ми з тобою годні б устерегти, переводяться. На тих же, які промишляють серед білого дня і тягнуть не по цеглині чи по відру цементу, а готівкою, існує інша, надійніша від нас сторожа. І все ж без нас теж доки що не обійтись...

Говірливого старого перепинила несподівана злива оглушливої музи-ки і горластої пісні. То з якогось вікна студентського гуртожитку, десь аж з-під неба, на всю силу загриміла радіола.

Жук підхопився, з ляку зайшовся гавкотом.

- Облиш! Чуєш, облиш! - напоумляв сторож свого приблудного помі-чника. - Звикай. Коли при мені лишишся, тут чортзна-чого наслухаєшся. Тут бувають такі горласті пісеньки, що їх ні перегавкаєш, ні перевиєш. - Дід дістав з кишені флягу, затиснув між колін, відкрутив закривку, пригу-бив, загомонів охотніше: - Так ото я кажу, що без нас з тобою доки що не обійтись. Тож не вішай, дружище, голову. Хай наша робота і не примітна, а все ж робота. Тільки не треба попусту гавкати...

Жук зажмурив очі, відвернувся, наче не хотів слухати того докору. Сторож усміхнувся, вибачливо сказав:

- Ти не ображайся, не думай, що я зневажаю таких, як ти. Чого б то я мав зневажати. Ваш брат, простий дворняга, для ось такої надвірної служ-би незамінимий. Не те, що оті хатні дармоїди, яких щоранку заспані моло-дички виводять оправлятись на он те пустирище. То, як на мене, - породи-сті паскудники. А їм ще дають притулок у людських житлах, водяться з ними на вулицях, влаштовують їм собачі побачення, щоб не перевівся їх-ній ледачий рід. Тьху! - сплюнув сторож і змовк.

Небо на сході починало світлішати. Коротка літня ніч кінчалась. За-чинався новий день. У пригаслім багатті жариння бралось білим попелом. Жук спав. А старий нічний сторож дивився очима колишнього муляра на зарожевілі стіни недовершеної будови і подумки клав і клав цеглину до цеглини...

Раптом у світанковій тиші Жук розчув далекий, але неповторно зна-йомий звук - голос клаксона "його" машини! Жук шарпнувся, з розпачли-вим радісним скімленням кинувся на паркан, та не зміг здолати мало не двохметрову перепону.

- І ти, бачу, маєш, що згадати, - розуміюче сказав сторож. - Пам'ять - воно штука живуча. Тільки, на жаль, ніщо з минулого не повертається на-зад. Ні добре, ні зле. Тож нема чого надаремно скімлити...

Жук повернувся до багаття, скрутився бубликом, зажмурився. Але не спав. Все ще чуйно дослухався.